Телеведучий та підприємець Андрій Шабанов від початку російського вторгнення в Україну розпочав волонтерити, створив волонтерський рух “Ти не один”, який займається доставкою життєво необхідних ліків. За перші кілька місяців Андрій з волонтерами доставили понад 20 000 замовлень із найнеобхіднішими ліками українцям у різних регіонах.
Війна триває, які зміни ви бачите навколо себе за цей час?
Війна триває вже 4 місяці. У більшості людей пройшов перший емоційний порив та бажання допомагати з ранку до вечора. Перші тижні допомагали абсолютно всі та для допомоги використовували всі доступні ресурси. Це здебільшого були імпульсивні рішення. На початку війни загальна атмосфера та обстановка підштовхували до дій. Просто неможливо було залишатися байдужим, коли за вікном чути звуки вибухів.На початку війни обсяг грошових надходжень для благодійних фондів та волонтерських організацій був просто колосальним. Ми з командою мого волонтерського руху "Ти не один" теж це відчули. Ми тоді сфокусувалися на купівлі та доставці медикаментів для цивільного населення на ті місця, де ситуація була критичною. І я свій фокус не змінюю.
Як взагалі розпочалася ваша історія волонтерства?
Ми починали допомагати Києву, коли місто було майже оточене. Тоді ті, хто зіткнувся з проблемою нестачі ліків, готові були купувати їх за будь-які гроші, а небайдужі українці багато допомагали фінансово, щоб зробити свій внесок у вирішення проблеми. Наразі у Києві проблем із медикаментами немає, логістика відновилася. Гуманітарна катастрофа перемістилася у східні та південні регіони, але водночас трапилося щось дуже очікуване та вкрай неприємне – люди адаптувалися до стресу. А ця адаптація прямо впливає не лише на кількість донатів, а й на сприйнятливість до новин. Як тільки ви звикаєте до жаху війни і стаєте грубішим емоційно - ви перестаєте емоційно залучатися так глибоко, як раніше. Емоційна втоми буквально висить у повітрі. Спочатку завдання було постачати життєво необхідні ліки до Києва, пізніше ми почали постачати їх і на окуповані території. Тому що там також наші люди і їм теж потрібна допомога.Києв ми не кидаємо і, як і раніше, забезпечуємо його деякими групами ліків. Допомагаємо тим, хто їх потребує.
Що з усього зробленого ви вважаєте реальним досягненням волонтерів?
Головне, що ми змогли перемогти з початку війни – це паніку. Як тільки вона зникла, це дозволило відновити логістичні ланцюжки і всі ліки знову стали доступними. На початку березня було боляче читати повідомлення людей, котрі просили про допомогу. Але зараз сльози більше не накочують. Наша емоційність загрубіла. Зараз побачивши прохання про допомогу крім сухої думки "А чим же я реально можу допомогти?" на думку більше нічого не спадає. Мені завжди було цікаво, як лікар-хірург щодня розрізає людей та тримає людське життя буквально у своїх руках. А потім просто зашиває, йде додому, цілує дружину і сідає увечері за стіл, щоб з'їсти тарілку борщу. Його життя начебто дико стресове, адже від його дій залежать життя. Але вже четвертий місяць майже кожен із нас лікар-хірург і від нас залежать чиїсь життя. Проходить зовсім небагато часу, і ми перестаємо ставитись емоційно до того, що робимо. На початку ми з командою волонтерили та переживали за кожного, кому відправляємо допомогу. Зараз ми також дуже багато волонтеримо, але вже з холодним серцем. Навіть не знаю добре це чи погано. Але неможливо пропускати через себе історію кожної людини та зберегти психічне здоров'я. Я б точно не зміг працювати психологом, надто близько все сприймаю.
Скільки плануєте волонтерити? До перемоги?
Ми з моєю волонтерською організацією могли б просто зупинитися і сказати, що Київ врятований і всі можуть розходитися, але в моїх соціальних мережах люди настільки транслювали необхідність допомоги іншим регіонам, що було вирішено розширити наші горизонти. Ми аналізували запити від людей, які до нас потрапляли і кожні два тижні змінювали регіон, якому допомагатимемо. Найскладніше було почати постачати ліки на окуповані території - у Херсон, Скадовськ, Мелітополь та Енергодар. Ситуація там напружена, але Херсон ми продовжуємо підтримувати досі, надсилаючи їм великі партії ліків один-два рази на місяць. Зараз моє волонтерство перейшло у рутинну фазу, як і війна. Вже немає паніки, істерики та страху. Зараз ми бачимо проблему, думаємо як ми можемо її вирішити та шукаємо для цього ресурси. Нині у нашому фокусі прифронтові регіони. Саме там бізнес уже не ризикує працювати, а люди там продовжують жити. Більше того, в деякі з прифронтових міст люди починають повертатися, як дивно це не звучало. Я не міг цього зрозуміти, але потім все з'ясувалося. Ресурси насамперед фінансові, щоб перебувати в інших областях закінчуються, і вони вирішують їхати додому. Вони повертаються і продовжують жити за кілька кілометрів від лінії фронту. Я відчуваю, що зараз у цій справі я корисний. Скажу більше, мені очевидно, що абсолютно кожен, хто підтримує волонтерів, зараз дуже корисний. Важко залишатися осторонь, незважаючи на те, що у Києві є ілюзія мирного життя.
Що має робити кожен, щоб наближати перемогу?
Я не засуджую ні тих, хто на початку дуже багато працював, а зараз більше так не може, бо втомився. Не засуджую і тих, хто з найпершого дня просто поставив своє життя на паузу. На стрес є три реакції: замри, бий, біжи, але в книгах про сміливців оспівана лише одна з них. Продовжувати допомагати і не залишатися осторонь – це сміливість зараз.
Дивись відео по темі:
Більше цікавих матеріалів можна прочитати на clutch.ua.
Підписуйтесь на наш youtube-канал Клатч Онлайн і Клатч Старс.
