Нещодавно відома письменниця Ірена Карпа презентувала книгу «Як виходити заміж стільки разів, скільки захочеться» – іронічний нон-фікшн, де вона ділиться своїми секретами довготривалих і короткочасних знайомств. Доробок наповнений порадами для тих, хто хоче опинитися в міцних і успішних стосунках, а також не оминає увагою і романтичні пригоди авторки – як у Франції, так і поза нею.
Фото обкладинки: Jettseter
Спеціально для Clutch Ірена розповіла про справжню любов, письменницькі ритуали... і в яких випадках треба включати в собі режим “донецького пацана”.
Для багатьох людей карантин став гальмуючим фактором для діяльності, ти ж встигла випустити книгу. З чим це пов’язано, стало більше часу для написання?
Ірена Карпа: Насправді я готувалася ще до карантину. В мене був жорсткий дедлайн до березня, щоб вийти на Книжковий Арсенал. Та оскільки стало ясно, що, на жаль, він не відбудеться цього року, в мене навпаки залишилося більше часу, щоб під час карантину цю книжку дошліфувати. Тобто вона була б готова в будь-якому випадку.
Карантин – дійсно гальмуючий фактор, якщо в тебе була якась оффлайн-активність. Особливо, я думаю, постраждали сфери туризму і культури. В моєму випадку це майстер-класи Карпи – такі мистецькі навчальні тури з гастро-елементами, устрицями й шампанським. Тому що до мене не змогли приїздити клієнти, власне мої студенти, а це така була робота... для душі дуже сильно.
Тому я займалася іншими роботами для душі. Наприклад шліфувала цю книжку, писала історії, які вийдуть в аудіо-форматі. Пекла пироги, торти, піроженки. Коротше, робила все для того, щоб мій чоловік зараз із гордістю міг сказати: «Відносно середини карантину я скинув десять кіло».
До речі, про стрункість. В чому твій секрет?
Ірена Карпа: Востаннє ми схудли з чоловіком, коли просто йшли десять днів у горах. По десять годин, із важкими рюкзаками. Тоді ми зранку їли кашу з медом, горіхами – і якимось печивом заїдали. На обід було копчене м’ясо, сир і хліб. Ну те, що несли з собою. А ввечері ми взагалі пускалися берега – макарони з консервами, заїдали їх теж печивом якимось, солодким чаєм запивали. І схудли капєц.
Тобто все це було питанням фізичної активності. Якщо сидиш на місці, тобі сумно чи робити нєфіг, і ти тільки сублімуєш свою творчість у жрачку – то, відповідно, ти набираєш вагу. Якщо маєш активне життя, рухаєшся, багато ходиш пішки, то це найкращий спорт. Як на мене, найкращий для тіла людського, аби бути в комфортній формі.
А як же спортзали?
Ірена Карпа: Ненавиджу спортзали, для мене це пекло! Я для себе відкрила, що спокійно тримаю себе в формі, роблячи якісь вправи. З ютубчиком вдома і навіть без особливих гаджетів. Зараз мене вб’ють усі мої подружки і фітнес-тренерки, але це знов-таки мій рецепт.
Знаю, що є люди, яким це по кайфу. Яким класно, вони соціалізуються, ходячи у спортзали. Я ж зрозуміла, що мені не треба нікого навколо себе. Тому можу собі в трусілях і в якійсь розтягнутій футболці все це робити.
В чому ти шукаєш натхнення, чи є в тебе якісь письменницькі ритуали?
Ірена Карпа: Я була б дуже рада, якби у мене була така самодисципліна, бо сама дуже лінива і хаотична. Щоразу, коли вдається написати хоч щось, то я думаю: «Боже, як класно, день пройшов не дарма, життя – не гімно». Для мене важливо це робити, щоб відчувати якусь не повну свою «безполєзність» насправді.
Я відчуваю користь, коли, наприклад, провела якийсь вебінар – і люди пишуть, що це класно. «Це мені допомогло, і я тепер так сильно не боюсь». Або коли випускаю книжку і люди теж дякують, кажучи, що щось для себе там знайшли. Не просто розвагу, а ще й користь.
Насправді я багато на своїх майстер-класах кажу про ритуали, які письменники роблять. Бо дійсно, Бальзак п’ятдесят чашок кави випивав. Віктор Гюго знімав з себе весь одяг і ходив голим по хаті. Казав слузі не віддавати одежину, поки він не напише потрібну кількість сторінок. А найкращий ритуал – це дедлайн, звичайно.
Мені треба ставити жорсткі рамки. Якби видавці казали: «Так, сьогодні треба десять сторінок» – це було б дуже зручно. Я б тоді навіть дуже якісно писала. А так потрібно вийти в кафе, взяти собі там келих вина. І тут ще ж треба встигнути: якщо ти п’єш до дванадцятої, то ти алкоголік. А потім із дванадцятої до другої тебе не посадять з келихом, бо треба обов’язково обідати.
Потім десь із шістнадцятої до вісімнадцятої у тебе оці «золоті години», коли можна пити безкарно вино. Поки не треба забирати дітей зі школи.
Доводиться перебиватися з кавою, наприклад, якщо зранку виходиш. Хоча келих вина – це мій улюблений кадр. Це обстановка; не так ритуал, як просто обстановка, яка мені допомагає творити. Ловила себе на тому, що інколи взагалі навіть не п’ю це вино. Воно просто стоїть, а я на нього дивлюсь і так відчуваю себе справжнім письменником-алкоголіком.
Яка цільова аудиторія твоєї книги? Цікаво буде тільки тим, хто заміж дуже хоче?
Ірена Карпа: Ні, в жодному разі! Дуже багато дівчат купують книгу не тому, що хочуть заміж. Просто вони знають мене як авторку і в курсі, що ніяких ванільних соплєй я не написала. Типу знаєш, там «візуалізіруйтє свій розовий свєт, которий наполняєт вашу каждую дирочку» – такого гімна немає. Зате є цілком практичні поради, і навіть те, що здається зі світу ізотерики. Із серії, що треба дуже чітко уявити, який вам потрібен мужик.
Я це аргументую і кажу: спочатку тренувалась на собаках. У мене навіть дві собаки тієї породи, яку я хотіла, з’явилися. Ну характер першої я не уточнювала, а в другої собаки вже поцікавилась. Наприклад, дуже хотілось собаку, яка не хворіє, буде вірна і не буде тікати. Отакі типу штуки.
Тобто ця книжка універсальна не тільки для жінок, а й для чоловіків. Коли я писала її, уявляла умовну таку дівчину. Іронічну, успішну, віком 30 +. У неї, швидше за все, були якісь стосунки мовірно невдалі, якщо вона зараз читає цю книжку). Але якщо навіть у неї зараз вдалі стосунки, то книжка все одно підійде. Тому що там також є про елементарні правила співжиття. Байдуже – наречений це, бойфренд чи чоловік. Йдеться про те, як довго і щасливо жити з людиною, а не тріпати один одному нерви.
Ви з чоловіком познайомились на вечері у спільних друзів, проте йому варто було постаратися, щоб завоювати твоєї прихильності. Коли ти зрозуміла, що Луї – саме той чоловік, який тобі потрібен?
Ірена Карпа: Я цей момент дуже добре описую в книзі «Добрі новини з Аральського моря», в історії Рити і Філіпа. Просто історія була така класна, що захотілось використати її для героїв та персонажів. Там якраз було, коли Філіп голим грає Шопена, і Риті здається, що це запис. Потім вона виходить з ванни і бачить: він дійсно сидить і грає Шопена на піаніно, просто голяка. В цей момент щось у неї перемкнулося в душі. Якось вона відчула, що починає в хлопця закохуватися.
Знаєш, із самого початку це взагалі в упор був не той чувак, за якого я могла б вийти заміж. Це щось таке було, типу добра собачка. Я думаю: «О Господи, знову ці такі милі чуваки, які на мене западають постійно». Такі, дуже добрі. Про таких часто кажуть «ні риба, ні м’ясо».
А потім він почав себе проявляти і показувати, що це була тільки зовнішня його частина. І як тільки фактично його вдалося постригти нормально, я побачила, що взагалі-то це гарний чувак. Дійсно. Ці очі в нього такі красиві. І він дійсно дуже чутливий, плаче в кіно – але це не заважає йому керувати яхтою наприклад. Йти довгі кілометри з рюкзаком, ремонтувати машини, збирати меблі і захищати мене. Це якийсь набір лайфхаків у людини, яка начебто дуже гуманітарій – грає на трьох музичних інструментах – але вміє робити дуже багато того, що не вмію робити я.
Ну, і це я також описую в книжці, що найлегше, що можна зробити – це перевдягнути мужика, який не вміє вдягатися сам. Просто підкреслюйте. Кажіть, що вау, оце на тобі так класно сидить, а це – може, нє. Це був cаме такий випадоказалось бык, з розряду «було – стало» . І таке можливо з багатьма людьми, оця трансформація.
За великим рахунком, вимоги до чоловіків не такі критичні, як до жінок. Їм достатньо просто бути без зайвої ваги, бо це добре для здоров’я. Мати нормальну стрижку. Якщо не вистачає об’єму бороди, то наростіть йому ту бороду – вона будь-якого чоловіка зробить мужнім.
Навчіть його носити просту білу сорочку з джинсами. І викиньте його гостроносі туфлі: дайте йому якісь звичайні кеди чи просто туфлі з м’якої шкіри, які вам самій подобаються. Це знову ж таки мої вподобання. Не нав’язую їх нікому, але є певні універсальні речі.
Як Луї знайшов спільну мову з дітьми?
Ірена Карпа: Діти були дуже маленькі, коли він з’явився. Їм було чотири і п’ять років. Вони не говорили тоді французькою. Але, мабуть, за рахунок того, що він був присутнім у нашому житті, вони швидше й заговорили французькою. Тому що вдома її чули.
В мене дуже відкриті і добрі діти. Вони відразу його прийняли нормально. Це зараз у них підлітковий протест починається, і коли він за щось свариться, то можуть сказати типу: «Ти не мій батько, що ти мені тут розказуєш». Ну бо чим вони ще можуть його пошпиняти. Але все одно в нього більше авторитету, ніж у мене. Коли я не справляюсь – лякаю, шо зараз покличу Луї.
Я перед тим кричу, прошу. А діти ще й сплять дуже високо на антресолях, і я не можу туди залізти, щоб дати їм по сраці. Плюс це ще й незаконно у Франції зараз. Можна в тюрму сісти за те, шо ти дитині дав по сраці. Це типу все вже тепер не канає.
Але якщо приходить Луї і свариться, малі його бояться. І вже тоді все, лягають і сплять. Але у них в житті зараз присутній їхній біологічний батько, який переїхав у Париж. Тобто він дітьми достатньо займається, багато, і вони точно не відчувають, що щось не так.
Як ви разом любите проводити час? Є якісь свої сімейні звичаї?
Ірена Карпа: Зазвичай в четвер я йду на базар і купую свіжий лосось. Солю його і в суботу ми влаштовуємо бранч. Робимо тости з авокадо і лососем, якийсь салат. Це той час, коли ніхто нікуди не спішить.
На карантині Луї готував дуже класні панкейки з ромом і ягодами за якимось супер-рецептом. Власне через них ми і поправились. А коли нам лінь готувати, купуємо сирійську їжу на виніс і дивимось разом старе чорно-біле кіно.
Багато жінок стикаються з проблемами в особистому житті через свою невпевненість. Що ти про це думаєш?
Ірена Карпа: В моїй книзі є розділ «Одружитися з собою». Він саме для таких дівчат. Байдуже, чи хочуть вони заміж, чи хочуть вони мати довгі стосунки. Скоріше за все ті, хто купили цю книжку, хочуть мати нормальні стабільні стосунки. Інакше їх би таке не зацікавило.
Я взагалі добре впливаю на жінок, з якими спілкуюся, в плані вселення в них впевненості. Кожна жінка особлива і унікальна. Але, якщо вона має проблеми з самооцінкою, то краще звернутися до психолога, щоб пропрацювати всі ці речі. Не можна прочитати одну книжку, яка універсальна для всіх. Тому що наскільки ти унікальна, настільки в тебе унікальні дитячі травми. Якийсь досвід, у якому ти росла – треба розуміти, коли і як це з’явилося вперше.
Наприклад, це могло статись ще в пісочниці, коли якийсь хлопчик сказав, що ти «страшная дєвочка, не підходь до мене». І ось тобі вже тридцять років, ти нормальна красива баба, а досі думаєш, що ти «страшная дєвочка». Не могла забути, хто це сказав? То треба повернутися і надавати по мордам цьому конченому хлопчику.
Якщо казати про успіх у своїй справі, то часто нам заважають люди, які казали ще в переломному віці, що нічого в нас не вийде. Тому що зараз ти вже можеш дати відкоша таким. А коли ти маленький був, то не завжди.
Або якісь «авторитетні люди», які фактично намагалися підло збити тебе зі шляху. Це як маленьке пташеня хоче злетіти, я його херачать каменем і кажуть типу «Куди розкатала губу?». В таких випадках я раджу згадати, хто і що вам казав, і подивитись на цих людей тепер.
От чувак, який був моїм дефлоратором-бойфрендом, казав іншим: та яка з неї письменниця, нічого в неї не вийде. Мені шістнадцять років тоді було. І зараз я дивлюся на нього, що це якесь чмо і невдаха з поганими зубами, який десь так і живе в тому місті Яремче. Де ти чувак, хто ти такой?
Взагалі, коли тобі хтось каже критику, то треба включати в собі донецького хлопця, отак піднімати одну брову і казати: «Хто ти такой?». Працює на ура. І так само треба дивитись на вчителів, які намагаються тобі «обрізати крила».
Згадую, були вчительки, які в п’ятнадцять років мене закривали в класній кімнаті і влаштовували булінг. Що я взагалі ніхто, звати мене ніяк, я поїду в Київ – а там усі розумніші. І взагалі, я лідерка в поганому і мене всі діти в класі слухаються, бо бояться.
Так, я дійсно була лідером, нормальним сильним підлітком з абсолютно нормальними чесними принципами. Якщо був в нас вчитель географії, який лазив дівчатам за пазуху своїми руками і дівчата це чомусь терпіли, то я його вкусила до крові. І ця падлюка кончена більше так не робила.
І так я потім влаштовувала саботажі його уроків. Він це заслужив, знаєш, бо це не нормально – лізти дітям за пазуху своїми щербатими брудними руками. Я завжди стояла на захисті слабших. Тим більше, це була несправедливість, коли ті вчителі намагалися відігратися на мені в той час, коли я була ледь не єдиною, хто їх слухав.
Корочє, на сьогодні я їх всіх пробачила, але нікому нічого не забула. Знаєш, просто треба дивитись, у якому вони стані зараз. Швидше за все, в якомусь фіговому стані. Тому що люди, які принижують і знецінюють інших, погано закінчують.
Сильні люди не будуть інших змішувати з брудом – ні привселюдно, ні позаочі. Наскільки би я не ненавиділа певних персонажів, мене треба дуже сильно дістати, щоби я почала на них гнати. Хіба шо це якісь ключові персонажі в політичній історії. Хтось, хто впливає на суспільство в цілому. Але це точно не буде моє бажання підвищитися за рахунок приниження іншого. В мене з цим все, слава Богу, окей.
Що б ти побажала нашим читачкам?
Ірена Карпа: Пам’ятайте, шо ви в себе одна, неповторна, найрідніша. Найкраща – така як є, іншої не буде. Ви можете себе змінювати, але треба вже себе любити. Тому шо раптом через годину чи через день ви помрете, а так і не встигнете пізнати справжню любов? А справжня любов – це те, як ти себе можеш полюбити. Коли сама від себе кайфуєш, до тебе підтягуються найкращі мужики на Землі.
