Всі фотографії екслюзивно для Clutch.
На початку березня під дулами автоматів росіяни загнали місцевих жителів у тісний шкільний підвал. Майже місяць понад 300 людей жили в нестерпних умовах, 10 з них померли.
За зеленими дверима сходи, які ведуть до підвалу.
Де вони закінчуються — маленький закапелок. Вже там утримували людей, в яких перед тим відбирали телефони, щоб вони не могли передати жодну інформацію нашим захисникам.
Підвал складається з декількох кімнат і вузького коридору. Скрізь були люди.
На дверях кожної кімнати при вході вказано, скільки дорослих і дітей там перебувало.
Перевагу спати лежачи мали лише діти і пенсіонери. Всі інші вимушені були годинами сидіти, не маючи змоги поворухнутися.
Навіть зараз, коли село деокуповане, перебувати в підвалі важко. Гнітюча атмосфера, заколочені вікна, запах плісняви.
Місцями розкидані залишки російських сухпайків. Перебуваючи тут, люди не вірили, що цей жах колись закінчиться.
На стінах багато дитячих малюнків і написів.
В одному з приміщень дорослі вели календар, на якому відмічали імена померлих.
“Вони стогнали, кричали. Перед тим, як люди вмирали, в них "дах їхав", вони розум втрачали. Не було умов для життя, кисню не вистачало. Добре, якщо людина померла вдень, бо як дадуть добро, то винесемо. А якщо ввечері, то бувало що й добу мерці з нами лежать коло дітей”, — згадує моторошні подробиці місцевий житель Іван Петрович.
Мешканка Ягідного згадує:
Вони сюди зайшли 3-го березня о 18 годині. За три години до цього ми виїхали в сусіднє село Слободу. Теж довелося сидіти в підвалі, але своєму. Нас там було 15 людей.
Окупанти казали нам: “Ми прийшли вас визволяти від бандерівців, які над вами знущаються”. Так від кого ж нас визволяти? Ми жили собі спокійно, поки вони не прийшли, ходили на роботу. Я в мирний час в школі працювала.
Їли те, що було в погребі. Навіть сиру картоплю. Діти робили з неї “бутерброди”. В Слободі окупанти їжу не забирали. Ходили по хатах і просили. Але в будинках, де господарів не було, і свиней різали, і курей. Заходили самі і робили все, що хотіли — техніку забирали, нищили все.
В дворі стояло 2 тигра (російський бронеавтомобіль - прим.ред), а танки ховали за будинками. Вони їхали прямо по забору, все понівечили. В хаті все порозліталося, ні вікон, ні дверей.
10 квітня я вже повернулась додому в Ягідне. В хаті після окупантів жах — все повикидали, дивани порізали, телевізор з автомата розстріляли.
Син мій зараз на війні. Він в арміїї служив. Так ті орки знайшли фотографії зі служби порозкидали і порозстрілювали їх. Ванну всю загидили, опорожнялися прямо там.
Одяг покрали, в тому числі дитячий. Не погребували навіть іграшками на ялинку.
Поки наші не почали їх накривати, вони в хатах жили, а потім попереходили в підвали.
Дивани туди не влазили, то вони їх поперепилювали і повкидали. Матраци всі з ліжок попритягали. Свиней порізали і прямо в підвалі варили собі в буржуйках, які теж туди притягли. Коров постріляли, вони ж непорані, не доєні. Вони їх постріляли, і свиней. По всьому двору киші валялися”.
Спогади Ірини:
Коли росіяни тільки зайшли в село, то зробили з мого гаража склад. Я захожу в квартиру, і вони слідом за мною. При мені лазять по моїй квартирі, що хочуть, те беруть. І все в погреб тягнуть.
Потім людей загнали в шкільний підвал. Там в мене внучка з дочкою були, зять, дві племінниці (одна з яких вагітна), моя мама.
Сиділи ми в, як ми на його називаємо, спортзалі. Там стояв стіл, на якому був малесенький аккумулятор, який ледь освітлював приміщення.
А на стіні гімн олівчиком написаний і малесенька дівчинка намальована, то моя внучка Полінка намалювала.
Але я удрала зі школи, бо в мене ж господарство, свиня і кролі. А вони ж (російські окупанти - прим.ред.) свиней вже потягали всіх, а я кажу: “Попробуйте тільки мою свиню зачепити”. Так вони хотіли її вкрасти, а вона від них втекла. А я її вже потім в полі знайшла.
Ми з кумом бігали по селу. Порубаєм курей і тягнемо в підвал. Людям то їсти треба.
Умови були жахливі. Коли в росіян був настрій, могли зранку випустили людей з підвалу в туалет. А нема настрою, так на день можуть закрити. Люди в туалет на відра ходили. Ми просили, щоб випустили, щоб відра ті повиносити.
Від нестачі кисню люди починали задихатися, і говорити якось дивно. А в мене донька медик. Каже: “Мамо, ці люди будуть помирати”.
А потім і моя 75-річна мама почала так говорити. Вона в мене не балакуча, а тут почала багато говорити, сваритися, з розуму сходити. Донька каже: “Мамо, забирай бабу, бо помре”.
Я вийшла і кажу росіянам: “Провожатого дасте?” , а один з них відповідає: “Я бачу, що ти сильно смілива. Веди її сама. Ми туди йти не будем”.
Тут ще такий момент, що крім росіян в селі були тувинці, а вони між собою не дуже ладнали. Могли й розстріляти одне одного.
Я маму забрала і везу під кулями на тачці до хати. Я прибігала до неї, приносила те, що було, похльобку якусь. Кажу сиди, приймай ліки, ховайся.
Ми йдемо з Іриною вулицею, а в неї виступають сльози, адже кожен клаптик рідної землі просякнутий болем і кров‘ю.
“Отут лежав наш Льоня Грищенко. Він був колишнім поліцейським. Його розстріляли. Його тіло лежало тижні три тут. А наші його боялися забрати, щоб поховати, бо під ним могла бути міна.
“А цю хату спалили. Бабулька бідна сиділа коло печі, там і померла”, — згадує вона.
З початку квітня, коли ЗСУ звільнили село від окупантів, люди потроху повертаються в Ягідне.
Хтось побачив лиш згарище і декілька стін, що лишилися від колись затишної оселі.
Будинки, що постраждали менше, з початку червня почав відбудовувати добровольчий будівельний батальйон – "Добробат". У співпраці з Мінрегіоном добровольці усувають наслідки приходу “руского міра”.
Післямова:
Перед від‘їздом з Ягідного мене раптово покликала господиня одного з будинків. “Давайте я вам швиденько вишень відерце нарву”, — з посмішкою сказала вона і нахилила гілку, з якої рясно виблискували на сонці соковиті ягоди. Не дарма ж село має таку назву.
Час від часу лунають вибухи, які змушують напружитися. Та місцеві вже звикли — це наші сапери розміновують Чернігівщину.
Життя продовжується і жителі Ягідного, як і вся Україна, чекають, коли пролунає заповітне: “Ми перемогли”.
