Коли вже побував в «Дикому театрі», здається, що тебе нічим здивувати. Після традиційного питання Ярослави Кравченко «Є в залі ті, хто тут вперше?», ти зневажливо дивишся на глядачів, підняли руки. Ти вже знаєш, чого очікувати від спектаклю, не який-небудь новачок. Саме так я думала до тих пір, поки уявлення не почалося. Сказати, що я помилялася — не сказати нічого.
«Гей-парад» режисера Олексія Доричевского позиціонується як комедія про тарифи і стереотипах, але, незважаючи на іскрометний гумор, цей спектакль складно назвати комедією – він зачіпає дуже багато хворих точок.
За сюжетом, бідна сім'я зі занадто традиційними цінностями вчотирьох тулиться в маленькій хрущовці. Грошей відчайдушно не вистачає, але тут у мами-вчительки на роботі з'являється цікава пропозиція – запроси в сім'ю гея і отримай субсидію 90%. Так що заради вигоди сім'я погоджується на участь у проекті і дозволяє гею кардинально змінити їх життя.
Мені важко описати весь спектр емоцій, які я відчула під час перегляду вистави. Головне, що всі вони були справжніми. Я відчула це так сильно, немов це моє життя.
Наче це я до остраху боюся, що життя і далі буде такої безпросвітної і безглуздою. Наче це я беру участь у нецензурних перестрілках з самими близькими. Наче це я відчуваю агресію без причини і не можу з нею впоратися. І найстрашніше, що частково це дійсно моє життя і життя кожного з нас.
Актори впоралися зі своїм завданням на 200%. Вони в черговий раз довели, що для того, щоб вистава проник у саме серце, масштабні декорації не потрібні. Я навіть перестала помічати глядачів, настільки все було реально і органічно – і сварки, і регіт, і сльози, і розпусні сцени.
Порівняно з виставою «Бути знизу», з якого почалося моє знайомство з «Диким театром», «Гей-парад» піднімає значно більше соціально важливих проблем.
Одна з ідей, яку я усвідомила під час перегляду, що основна проблема толерантності в двох типах людей – тих, хто навідріз відмовляється приймати відрізняються людей, навіть якщо вони не мають до перших ніякого відношення. А другий тип – це ті, які готові підтримувати пригноблених, якщо це сторонні люди, з якими вони не перетинаються. Якщо ж це стосується, наприклад, власних дітей, то всій лицемірною толерантності як і не бувало.
Всі проблеми, які підняли творці «Гей-параду», відгукуються в кожному глядачеві по-різному. Над одними жартами я сміялася найголосніше, а, почувши інші, намагалася лише стримати зрадницьки підступають сльози. Але ніщо не пройшло повз мене, все залишилося в моєму серці, думках, а дещо, чого гріха таїти, і в моєму телефоні.
І знову дякую тобі, «Дикий театр». Чекай мене ще – після такого не повернутися, просто неможливо.
Більше цікавих матеріалів читай на Clutch!
