Спілкувалася: Ліза Моргун
Ця країна не залишає байдужим жодного туриста, вражаючи своїми запаморочливими краєвидами, культурою та місцевим колоритом.
Одним з тих, на кого Грузія справила незгладиме враження став Антон Басанько – українець, що прожив в Грузії понад 10 років. Довгий час він був власником ресторації грузинської кухні «КІНТО». Останні декілька років займався туризмом, тому чудово розуміє відмінність між сприйняттям країни туристом і місцевим жителем.
І сьогодні, поспілкувавшись з Антоном, ми вирішили привідкрити завісу національних особливостей життя, культури та історії Грузії.
Яким було твоє перше враження про країну?
Дуже важко одразу згадати, але моя дорога в цю країну була досить довгою. Я прилетів вночі. Тобто моїм найпершим враженням стала нічна Грузія. Там мене зустріли знайомі і одразу вирішили познайомити з місцевою кухнею. Це справило на мене дійсно величезне враження. Недарма грузинське застілля вважають нематеріальним здобутком ЮНЕСКО.
Коли ти вперше там знаходишся, то ще не розумієш всіх місцевих традицій, але відчуваєш себе частиною чогось особливого. Тому перше враження це нічний приліт і знайомство з грузинським застіллям.
Яке твоє улюблене місце в Грузії і чому?
Я б виділив два місця. Перше, що знаходиться в столиці Грузії – місті Тбілісі. Це Театр маріонеток Резо Габріадзе. Поруч з ним стоїть відома вежа, що «падає». З неї під звук курантів виїжджають ляльки, створені власноруч майстром. Там дійсно дуже затишне місце, пішохідна вулиця, невеличкий камерний зал, де всі сидять на звичайних стільцях. Приміщення вміщує лише 80 глядачів, тому воно завжди вщент заповнене. Там витає якась особлива атмосфера. Це не можна описати словами, доки ти туди не потрапиш, то не зможеш зрозуміти, що це таке. Всі п’єси, які там ставляться, не можна порівняти ні з чим іншим, вони дійсно незвичайні.
Друге місце, після відвідання якого в мене залишилось найбільше вражень – це гірська місцевість Сванетія. На мою думку, Тибет відпочиває. Це місцина, що зберегла свій первісний вигляд з тих прадавніх часів. Сванські вежі, давні поселення, вікові льодовики, засніжені гірські хребти – все це залишає свій незгладимий слід у спогадах кожного, хто там побував. На жаль, останнім часом влада все частіше говорить про свої наміри створити на цьому місці черговий гірськолижний курорт. А як показує час і практика, коли з’являється натовп туристів – зникає та віковічна атмосфера і втрачається первісна цінність.
Які місця ти міг би порекомендувати серед тих, що приховані від туристського зору ?
Насправді, їх не так багато. Найбільше хотілося б виділити Сванетію, про яку я вже згадував. Пощастить, якщо ви встигнете туди потрапити доки не розбудували курорти. На жаль, з розвитком туризму таких місць стає все менше.
На моє переконання, така дика і незаймана місцевість залишається лише у важкодоступних регіонах. Лише в горах ще лишились місця, якими можна насолодитися без натовпу туристів, і це насправді вражає.
Чим карантинні заходи в Грузії відрізняються від тих, що вжили в Україні?
Карантинні заходи в Грузії були дуже жорсткі. Близько року комендантська година оголошувалась з 21.00 і на вулицю не можна було виходити взагалі. Протягом чотирьох місяців громадський транспорт у мільйонному місті Тбілісі не працював взагалі, ніяких спецперепусток, нічого. На вулицях дозволялося знаходитись лише в масках. За їх відсутність – штраф 2000 ларі, а це приблизно 17 тисяч гривен.
Працювали лише аптеки і продуктові, всі торгові і розважальні центри були зачинені. З 1 липня скасували носіння масок та комендантську годину. Але рівень захворюваності дуже високий: близько 1000 людей щодня. Тому вже йде розмова про повторне введення карантину.
Як карантин вплинув на туристичний бізнес у країні?
Можу сказати, що за рік туристична галузь в країні повністю зруйнована. Грузія почала дійсно бурхливо розвивати туристичну галузь лише останні 5-6 років. До цього вона перебувала у занепаді. Підприємці почали вкладати величезні кошти саме в цю галузь, тому що вона генерує велику кількість робочих місць.
Дуже багато людей брали в кредит кошти на розвиток туристичного бізнесу. А через пандемію ця галузь повністю припинила свою роботу, що завдало людям величезних збитків. Уряд навіть домовився на деякий час з банками, щоб ті не вимагали у людей кошти, які брались на розвиток туризму.
Всі думали, що помре лише літній туризм, але Грузія не відкрила навіть зимові курорти, що стало ще більшим ударом. Адже готелі, що знаходяться в горах з температурою -30 градусів, якось треба опалювати і утримувати. Тобто господарі не мають туристів, а повинні вкладати величезні кошти, щоб якось утримувати свою готельну нерухомість. Тому ситуація дуже погана. Не знаю, скільки часу треба знову щоб відновити туристичний сектор.
Який рівень життя місцевого населення в країні?
Рівень життя дуже низький. В Грузії величезне безробіття. Та частина нації, яка повинна була генерувати основний продукт та ідеї – люди віком 30-40 років. Вони мали здобувати освіту в 1990-ті роки, коли в Грузії йшла громадянська війна. І виходить що всі ці люди, які зараз мають генерувати валовий продукт країни, не маю ні професії, ні статків, ні освіти. Через це і така складна ситуація з безробіттям.
У січні Німеччина підписала з Грузією договір про відкриття ринку Німеччини для сезонних працівників з Грузії у секторі сільського господарства. Вони відкрили сайт, щоб грузини могли онлайн залишити заявку на працевлаштування в Німеччині. Так тільки змислитись, за 2 тижні подали заявки близько 120 тис. охочих. І це в країні, де населення становить близько 4 млн осіб. Тобто безробіття шалене, важка ситуація, люди там живуть набагато гірше ніж в Україні.
Що думаєш про грузинський кінематограф?
Мені важко щось сказати про сучасний кінематограф. Я виріс на класичних фільмах, які ще в Радянському Союзі знімали грузини. Це була ціла плеяда культових фільмів. Особливо мені до вподоби «Міміно» і «Не горюй». І ще один дійсно культовий фільм – це «Батько солдата». Якщо ти спілкуєшся в Грузії зі старшим поколінням про кіно, тобі обов’язково порадять його переглянути. Для них це ікона грузинського кінематографа.
А за розвитком сучасного кінематографу я особливо не слідкую. В Грузії звісно є свої популярні актори, знімаються фільми та серіали. За межами країни вони не дуже популярні, тому особливо не перекладаються на якісь інші мови, а моє знання грузинської не дійшло до того, щоб вільно дивитись і все розуміти.
Про якого грузинського діяча культури ти міг би розповісти?
Я вже казав, що одне з моїх найулюбленіших місць в Грузії – це театр Резо Габріадзе. На жаль, зовсім нещодавно цей митець помер на 85 році життя. І це дійсно величезна втрата, бо ця людина була талановита в усьому. Він писав сценарії культових фільмів, про які я вже згадував, зокрема «Міміно» і «Не горюй», заснував свій відомий Театр маріонеток. В цьому театрі продовжують ставити вистави за його творами. Для мене Резо Габріадзе – митець з великої літери, тому хотілось би, щоб люди в Україні більше знали про нього та його творчість.
Оскільки Грузія – пострадянська країна, російська мова і література довго зберігала свій вплив на культурний розвиток населення. Чи змінилось щось зараз?
В Радянському Союзі з цього приводу були дуже серйозні репресії. Я спілкувався з людьми, у яких родичі в той період виходили на студентські демонстрації на захист рідної мови. І ці повстання дуже жорстоко придушувались. Досить довго така тенденція ще зберігалась, але після приходу до влади Міхеіла Саакашвілі, політика держави щодо російської мови дуже змінилась. Цю мову прибрали з вивчення у школах, замість цього почалась повна англіфікація шкіл. Так, багато людей віком за 40 років ще пам’ятають російську мову і можуть спілкуватись, але молодь її практично не знає. Державна політика зорієнтована на те, щоб молоде покоління вивчало англійську мову.
Що думаєш про політичну ситуацію в країні?
Дуже складна політична ситуація в країні, на жаль. Після знайомства з Грузією я завжди казав, що Грузія і Україна дуже схожі своєю історією. Як і в історії України був період розквіту за князювання Ярослава Мудрого, так і в Грузії був період за цариці Тамар, коли Грузинське царство стало одним з наймогутніших на Закавказзі. Далі був величезний занепад, а потім так само відбулось приєднання до Російської Імперії. Тобто дуже багато паралелей можна провести. І навіть зараз частина Грузії, як і частина України окупована Росією.
Грузія дуже цікава Росії через великі порти, тому вона дуже сильно впливає на політичну ситуацію і підтримує ті політичні сили, що активно проводять проросійську політику. На жаль, вже довгий час в Грузії влада належить місцевій олігархії. І жодні народні виступи особливо ні до чого не призводять. В суспільстві спостерігається велике політичне напруження. Не можу сказати, що ту владу, яка є зараз, ніхто не підтримує. Це було б неправильно. Але суспільство дійсно розколоте. Всі розуміють, що країна рухається не в тому напрямку і потребує змін.
Які місцеві традиції тобі запам’ятались найбільше?
Найбільше враження на мене справила традиція місцевого застілля. Спочатку це сприймається як театральна вистава, і лише потім ти усвідомлюєш, на скільки ця традиція має глибоке коріння. Їхнє застілля суттєво відрізняється від нашого. Наприклад, у грузинів тамада – це не людина, яка каже тости, як в нашому розумінні. Це людина, що задає тему для розмови. Між тим, що сказав тамада і тим, як всі випили може година пройти, бо кожен, хто сидить за столом повинен висловити свою думку.
До речі, вони дуже уважно слідкують за тим, хто як п’є. У грузинів не заведено напиватись. От пройде 2-3дні після застілля і обов’язково хтось згадає, у кого язик раніше від усіх почав заплітатись. Тому за столом треба дуже поважно себе поводити. Якщо ти відчуваєш, що сп’янів, то краще встати і повернутись через деякий час більш свіженьким. Не можна залишатись, бо це неповага до інших гостей.
Що на твою думку потрібно в Грузії для щастя?
Важко сказати. Здавалося б є все: чудові краєвиди, привітні люди, смачне вино. Проте дуже не вистачає стабільності у всіх аспектах життя. Я вже казав, туристичний бізнес почав розвиватись 5-6 років тому. Люди лише почали більше заробляти, більше собі дозволяти. І якби це продовжилось ще років з 10, то вони дійсно отримали б якісь статки, що допомогли б набагато легше пережити зовнішні негаразди, як-от пандемія. І коли люди будуть жити і ростити своїх дітей без злиднів, то і нація буде більш щасливішою. Бо, на жаль, у бідних людей можуть народитися лише бідні нащадки. Тому бажаю їм стабільності в усьому.
